Посвята Герою
Герою! Ти сміливо ступаєш крізь дощі й огонь, буцімто крізь порохняву часу, залишаючи за собою не сліди, а віхи. У Твоїх очах-сапфірах палахкотить небо України – струджене, скривджене, але нескорене. Ти – той, хто не питає: «За що?», – а мужньо підіймається, тримаючи стрій. Твої руки – в мозолях від праці, Твоє серце – у пекучих шрамах від болю, а душа – в піснях, які сонно приспівує вітер-кобзар на полі бою. Твоя тиша галасливіша за крик, бо в ній – правда, гідність, вірність. Ти воістину любиш життя, але дужче за це у Тобі іскриться любов до Батьківщини, тому Ти обрав стезю, де всякий день може стати останнім. Кожне слово побратима – безповоротнім. Кожен дзвінок рідним – кінцевим. Бо достеменно знаєш: свобода родиться не зі слів, а проростає із крови. У гарячому гранатовому сході сонця ми відчуваємо Твою присутність. У волелюбній пісні, у кожному дитячому чи старечому сміхові, у всіх людських злетах, без вагань, – Твоя заслуга.
Український воїне, Ти – світла постать у сірій бурі історії, сповитій мережкою мук і страждань. Ти – той, хто терпляче стоїть навіть тоді, коли весь світ падає навколішки. Хто освічує шлях привітним усміхом тоді, коли навкіл усе потопає в мороці й безпросвітній колотнечі. Той, хто з гордістю проривається у затяжне пекло, промовляючи, що «плач нікому ще не дав свободи, а хто борець – той здобуває світ!». Коли чорна хмара-ворона хижо нависає над землею, Ти стаєш грозою, що вивільняє обшир для світла. Коли ворожий крок вчувається в тиші, Ти робишся громом, який повертає злагоду в життя. Твоя путь – не лише дорога крізь війну, а багряна нитка-стежка крізь серця поколінь, які житимуть, бо Ти не зламався. Бо став стіною там, де могли бути тільки руїни. Твоя кров – не лишень біль, а насіння нової, воскресенної весни.
У Твоїх вустах – імена тих, хто вже ніколи не промовить свої. У грудях лунко пульсує їхній останній подих. І кожен Твій крок – це гучне «живий!», промовлене за тих, кого забрала ця проклята, невблаганна війна. Ти несешся вперед не тому, що не боїшся, а тому, що страх – це розкіш, на яку не маєш права, бо оберігаєш за своєю могутньою спиною дитячі сни, старечі спогади, молитовні руки, що тримають Вкраїну разом із тобою. І навіть коли все зсередини кричить: «Досить!» – Ти мовчиш – та знову йдеш. Бо Твоя місія – не зупинитись. Бо Твоя любов сильніша за смерть. Бо Твоя присяга – це не слова, а хрест, який несеш на плечах не для слави, а для життя.
Коли настане днина, у яку сонце зійде без огнів канонад, а діти бігатимуть полями, де сьогодні вибухають снаряди, – вони не знатимуть Твого імені. Але в кожному їхньому реготі буде крихта Твого великого серця. Бо свобода – це Ти. Ти – вічний. Ти – Україна.
Ми пам’ятаємо про Тебе щодня. Думаємо. Віримо. Молимося. І як тільки ізгасає день – залишаються зорі. А серед них – Твоє світло. Нескінченне. Несхитне. Наше. Українське…
Учитель української мови та літератури
Ліцею №2 Івано-Франківської міської ради
Лілія Файфрук